Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом та виселення.
Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом та виселення.
Здійснення людиною свого природного права на життя пов’язано з багатьма факторами, серед яких одне із чільних місць посідає наявність у неї житла. Втрата людиною житла створює реальну загрозу для її фізичного та соціального буття. Саме тому Конституція України у ст. 30 проголошує недоторканність житла. Але юридичний зміст недоторканності житла не зводиться лише до неможливості незаконного проникнення у житло особи, його основний сенс – забезпечення стабільності відносин власності чи оренди, об’єктом яких є житло – будинок, квартира, кімната у гуртожитку тощо. Стабільність цих відносин забезпечується різноманітними цивільно-правовими засобами, зокрема чітким законодавчим закріпленням підстав примусового припинення права на житло.
Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Глава 23 Цивільного кодексу України встановлює, що громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд. Однак, як зазначено в ст. 13 ч. 3 Конституції України, власність зобов ’ язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству. Тому право власності на житло охороняється правом лише настільки, наскільки його реалізація відповідає імперативним нормам закону.
Пленум Верховного Суду України у постанові «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 року № 2 підкреслив, що правильний і своєчасний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права особи на житло, захисту прав і охоронюваних законом інтересів державних органів, підприємств, установ, організацій у здійсненні покладених на них завдань щодо управління житловим фондом, його експлуатації і збереження. Досконалий розгляд житлових спорів є запорукою своєчасного, реального здійснення конституційного права громадян на житло і зміцнення законності у житлових правовідносинах.
Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень, та в гарантії збереження житла в державному та комунальну житлову фонді за тимчасово відсутніми громадянами протягом шести місяців (ст. 71 ЖК УРСР), членів сім’ї власника жилого приміщення протягом року (ст. 405 ЦК України). Не проживання у жилому приміщенні понад встановлений строк без поважних причин, дають підстави для визнання цих осіб в судовому порядку такими, що втратили права користування ним (ст. 72 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України).
Вищевказана категорії справ є досить поширеною у судової практиці. У 2012 році в провадження Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області надійшло 64 цивільні справи, спори яких стосувались визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, залишок на 01.01.2012 року становив – 9 справ. Розглянуто у 2012 році 64 цивільних справ даної категорії, з ухваленням рішення 56, з яких задоволено позовні вимоги в 56 справах, у 26 справах шляхом винесення заочного рішення. У 8 справах позов залишено без розгляду.
Метою проведення узагальнення практики розгляду справ даної категорії є виявлення упущень і типових помилок у вирішенні справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщення, визначення шляхів усунення виявлених порушень, формуванням правильної й однакової практики вирішення зазначеної категорії спорів.
Нормативно-правова база, що регулює даний вид правовідносин.
Правова регламентація житлових правовідносин здійснюється Конституцією України; Житловим кодексом УРСР, Цивільним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України, Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», та іншими нормативно-правовими актами України з житлових питань.
Роз’яснення окремих питань, що можуть виникати під час розгляду цієї категорії справ містяться у Постанові Пленуму Верховного Суду України „Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України” від 12 квітня 1985 року №2; Листі Верховного Суду України від 26 травня 2001 року про викладення правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій судових справ (Житлове право).
Необхідно також враховувати тлумачення категоріального апарату, які були надані в рішенні Конституційного суду України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частин четвертої і п’ятої статті 22 Закону України «Про міліцію» та частини шостої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім’ї»).
Застосування різних нормативних документів створює складнощі в правовому регулюванні питань, які виникають у житлових відносинах.
Окрім того, слід звернути увагу на норми міжнародного законодавства, які регулюють дану сферу правовідносин. Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов’язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).
Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров’я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.
Особливості застосування норм матеріального та процесуального права при розгляді цивільних справ про визнання особою такою, що втратила право на користування житлом та виселення.
Статті 61-70 ЖК України передбачають і встановлюють порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду.
Поряд з цим нормами глави 59 ЦК України встановлюється порядок користування житлом за договором найму (оренди).
Особливим інститутом житлового права є збереження житла за тимчасово відсутніми. Порядок збереження житла за тимчасово відсутніми членами сім’ї наймача житла державного, комінального житлового фонду визначено ст. 71 ЖК України, а їхні права та обов’язки — ст. 78 ЖК України, які встановлюють випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадинами. У той же час, умови збереження житла за цивільним законодавством визначаються строками встановленими за згодою сторін, абсолютне право власності на житло не обмежується ні строками, ні територією.
В Україні виникають питання щодо житла, яке не використовується власниками протягом досить тривалого часу. Так, деякі власники вже змінили місце проживання на території України на територію інших держав. Якщо такі співвласники багатоквартирного житлового будинку не беруть участі в його утриманні протягом певного часу, наприклад 3-х років, то необхідно ставити питання про використання житла не за призначенням.
ЖК поширив правила щодо збереження житла також наймачів, членів їх сімей. Зберігається право на житло (за всіма особами, які зникли безвісти) протягом шести місяців – з моменту зникнення особи до дня набрання законної сили рішення суду про оголошення її безвісти відсутньою або померлою.
Відповідно до ст. 71 ЖК України за тимчасової відсутності наймача або членів сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім ’ ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк, за заявою відсутнього, може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору – судом. Тимчасова відсутність особи може биту безперервною, але не повинна перевищувати шести місяців.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності . тимчасова відсутність наймача, членів його сім’ї не потребує згоди інших членів сім’ї. Не має значення і причина відсутності, якщо остання не перевищила шість місяців.
У разі відсутності особи понад шість місяців при розгляді позову про визнання її такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини справи, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Якщо тимчасова відсутність особи перевищила шість місяців, члени сім’ї, навіть колишні, а також наймодавець, мають право звернутись із позовом про визнання її такою, що втратила право на користування жилим приміщенням.
Так, значну кількість таких позовів становлять позови власників житла (громадян) до осіб, які користувалися житлом на правах сім ’ ї власника, і в даний час перестали бути членом сім ’ ї. При розгляді таких спорів суди застосовують норми ст. 71, 72 ЖК України, що вважається помилковою.
Стаття 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав і інтересів осіб. Виходячи з загальних положень права власності, власнику належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Захист права власності регулюється нормами Цивільного кодексу України.
Зміст ст. 405 ЦК України передбачає, що члени сім ’ ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право користування цим житлом. Право користування житлом втрачає член сім ’ ї власника у разі відсутності без поважних причин понад один рік.
Цивільне законодавство не передбачає збереження права користування житлом за громадянами, які хоча і правомірно вселилися у спірну квартиру власника, але на час розгляду справи не є членом його сім ’ ї. Тому в даному в випадку власник повинен звертатися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні правом власності, а не про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.
Проте, суд захищаючи права власності громадян, усуває перешкоди у користуванні цією власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Серед даної категорії справ, найбільшу їх масу становлять саме позови про визнання колишніх членів сім ’ ї такими, що втратили право на користування житлом після розірвання шлюбу.
Так, в провадженні судді Васильоковського В.В. перебувала справа за позовом Бойчука Д.І. про визнання таким що втратив право на користування житлом Гавриленка В.І. з суті позовних вимог вбачається, що відповідач вселився до спірного житлового будинку після реєстрації шлюбу з донькою позивача. Після розірвання шлюбу з будинку вибув, однак не знявся з реєстрації, протягом тривалого часу не проживав у будинку, не брав участі в його утриманні. Даний позов задоволено.
Ще одним прикладом може служити позов Півторак Л.П. до колишнього чоловіка Півторака М.Я. про визнання останнього таким, що втратив право на користування житлом. Позовні вимоги мотивувала тим, після реєстрації шлюбу проживала разом із відповідачем у будинковолодінні, що належить їй на праві власності. Їх шлюб з відповідачем розірвано, після чого він виїхав з будинку вивіз всі свої речі. Підтверджувала відсутність за місцем реєстрації відповідача актом обстеження будинковолодіння. Позовні вимоги задоволено повністю.
Окрім колишнього подружжя визнають такими, що втратили право на користування житлом може бути визнано й інших членів сім ’ ї, родини.
Так, в провадженні судді Калинюка О.П. знаходилась цивільна справа в якій позивач просив визнати таким що втратив право на користування будинковолодінням власного сина, який після одруження перейшов проживати в квартиру до дружини, і вже протягом десяти років не несе будь-яких витрат на його утримання та на оплату витрат по оплаті житлово-комунальних послуг. Позов шляхом винесення заочного рішення задоволено.
В іншій справі Ославський Л.І. та Ославський Я.С. позиваються до Патрицької М.В., яка приходиться їм старшою сестрою. Перебуваючи в цивільному шлюбі відповідачка проживала в с. Ценява, Коломийського району, а зареєстрована в м. Коломия в будинковолодінні, яке належить позивачам на праві власності. Під час перебування в шлюбі у відповідачки народилось троє дітей, які також зареєстровані в м. Коломия по вул. Новодворського, 11-а, кв. 1, однак відповідачка з неповнолітніми дітьми ніколи не проживала за місцем реєстрації. Відповідачка отримала в банку кредит, і на їх адресу регулярно приходять претензії з погрозами щодо майна, що спричинило значні незручності для власниці квартири . Даний позов також задоволено.
Іншим прикладом може служити цивільна справа, що розглядалась суддею Димашком В.П. в якій позивачка, яка є власницею квартири просила визнати такими, що втратили право на користування житлом її родичів Довганюк Е.М. та Довганюка А.П., які не проживають у її квартирі, а зареєструвались для того щоб Довганюк А.П. міг ходити до школи в м. Коломия. Таким чином відповідачі зареєстровані але фактично не проживають у спірній квартирі більше року, не беруть участі у її утриманні, що спричиняє н6ез0ручності власниці квартири. Даний позов також задоволено.
Власник має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутись до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому рішенню (ст. 386 ч. 2 ЦК України).
Крім речових прав, існують також зобов ’ язальні способи захисту права власності. Вони випливають із договорів та інших видів зобов ’ язаннь і мають конкретний характер.
До речових способів захисту права власності належать позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, позови про захист права власності від порушень, не пов ’ язаних із позбавленням володіння, і позови про визання права власності.
Одним із основних способів захисту права власності є віндикаційний позов, який визначають як позов про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. По суті це позов власника, який не володіє майном повернути майно в натурі.
Завдяки негаторному позову захищаються права власника щодо здійснення права користування та розпорядження своїм майном, не пов ’ язаним із втратою власником володіння. Вимога відповідно до цього позову позову полягає в усуненні перешкод, які заважають власнику або іншому титульному володільцю здійснювати повно і незаперечно свої права користування і розпорядження майном.
Розглядаючи позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю, саме житловим приміщенням, шляхом зняття з реєстрації та покладення зобов’язання на Відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб (далі ВГІРІО) ДМУ УМВС провести зняття з реєстрації є передчасними, оскільки відповідно до вимог ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 року № 1382- IV зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, остаточного рішення суду.
Найпоширенішою помилкою у таких випадках є безпідставне застосування ст. 391 ЦК України за відсутності підстав для виселення, передбачених ст. 116 ч. 1 ЖК УРСР, при вирішенні спорів про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення членів сім’ї власника.
Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.
При розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням необхідно розрізняти правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла і членами його сім’ї, а також членами сім’ї колишнього власника житла. Так, у першому випадку власник житла має право вимагати визнання колишнього власника таким, що втратив право на користування, та зняття його з реєстрації. При цьому втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення у колишнього власника житла.
Так, Судами часто при визнанні особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, одночасно вирішують питання про зняття особи з реєстрації.
У постанові Верховного Суду України від 16.01.2012 року зазначено, що вирішення питання про зняття особи з реєстрації обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування якої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства. ( ст.ст. 71, 72, 116, 156, ЖК УРСР; ст. 405 ЦК України). Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм май2ном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши водночас одну із таких вимог: про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщення; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Закон № 1282- IV є спеціальним актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення ст. 7 даного закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язана з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Статтею 182 ЦК України ч. 1 встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом ( ст. 182 ч. 4 ЦК України, ст. 4 ЗУ від 01.07.2004 року № 1952- VI «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень») Зазначений закон діє в новій редакції від 01.01.2013 року державна реєстрація прав буде проводитись державним реєстратором прав на нерухоме майно органу державної реєстрації прав, нотаріусом, як спеціальним суб ’ єктом, на якого покладено функції державного реєстратора.
Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.
Так судом часто застосовують правила ст. 391 ЦК України до правовідносин, які регулюються Законом України від 11 грудня 2003 року № 1382- IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
Таким чином, втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення у колишнього власника житла.
Відповідно до ст. 9 ч. 4 ЖК УРСР ніхто не може бут виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом.
Відповідно до ст. 116 ЖК УРСР, якщо наймач, члени його сім ’ ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Наприклад, в провадження судді Хільчука І.І. знаходилась цивільна справа за позовом Юшкіної Г.М. до її колишнього чоловіка Юшкіна О.В. Позовні вимоги полягали у наступному: відповідач після розірвання шлюбу двокімнатна квартира була поділена в натурі і кожному з них виділено по одній кімнаті. У спільній квартирі вона появляється досить рідко, скільки доглядає за старенькою матір ’ ю в селі протягом останніх двох років. За цей час відповідач перетворив їх квартиру у неможливу для проживання. Він постійно перебуває в стані алкогольного сп’яніння, зніс до квартири з міських звалищ сміття, яке є розплідником бактерій і нестерпного смороду в квартирі, також пошкодив електричну та каналізаційну системи, втручається в роботу газової системи, що може призвести до аварійних наслідків. Крім того він викрадає її особисті речі, які знаходяться в квартирі, господарські предмети. Затопив квартиру та квартиру сусідів, що живуть поверхом нижче, чим наніс велику шкоду. Таким чином відповідач постійно порушував правила користування житловим приміщенням. Дані доводи позивачки виявились переконливими і за рішенням суду відповідача виселено без надання іншого житлового приміщення.
Обставини зазначені у ЖКУ, є також підставою для виселення з гуртожитків та службових жилих приміщень, в останньому випадку слід керуватись п. 37 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затверджених постановою Ради міністрів УРСР від 04.02.1988 року № 37. Пункт 34 даних правил також передбачають порядок виселення робітників і службовців, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадян, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. Виселення провадиться в судовому порядку.
Так суддею Беркещук Б.Б. слухалась справа за позовом Державного територіально-галузевого об’єднання «Львівська залізниця» до Надурака Р.Т., якому разом із його сім’єю надано кімнати в гуртожитку, який знаходиться на балансі відокремленого підрозділу «Мотовагонне депо Коломия» ДТГО «Львівська залізниця». У 1995 році та 2006 році Надурак М.В. та Надурак Т.С. знялись з реєстрації в гуртожитку, де залишився проживати лише відповідач, який був працівником відокремленого підрозділу «Мототоварне депо Коломия» ДТГО «Львівська залізниця». На підставі наказу начальника від 15.01.2008 року відповідача звільнений з роботи по ст. 40 п. 7 за появу на роботі в нетверезому стані. З того часу відповідач в гуртожитку не проживає, і місце його проживання не відоме. Позов задоволено відповідача визнано таким що втратив право на користування житлом.
Невід’ємною умовою становлення правової держави є дотримання прав і свобод громадянина, особливо тих, що гарантовані Конституцією. В умовах сьогодення у суспільстві все більш зміцнюється та виходить на перший план розуміння права на житло, як одного з природних і невід’ємних прав людини. Так, права людини, що невідривно пов’язані з житловими, встановлені та захищаються низкою нормативних актів, що діють в Україні.
Щодо вирішення спорів про позбавлення права користування житловим приміщенням
Відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» 11 грудня 2003 року місце проживання фізичної особи в Україні підлягає реєстрації. Підставою для реєстрації місця проживання заявника може бути ордер на житло, свідоцтво про право власності на житло, договір оренди житла, тощо); у разі відсутності зазначених документів згода власника/співвласників житла або їх уповноважених органів, наймача та членів його сім’ї на реєстрацію місця проживання заявника.
Згідно зі ст. 7 Закону зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.
Пунктом пунктом 1 ст. 319 ЦК передбачено, що власник володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (в даному випадку квартирою) на свій розсуд. Так, власник квартири чи будинку може надати право користування цим житлом як членам своєї родини, так і будьяким іншим особам.
Між власником житла та членами його сім’ї виникають відносини з користування чужим майном (сервітут), врегульовані ст. 405 ЦК. Член сім’ї власника втрачає право на користування житлом у випадку відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю або законом. Відповідно до ст.107 ЖК наймач або член його сім’ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред’явлення позову про це. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України N 2 від 12.04.85 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» при розгляді спорів, що не урегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства. Оскільки відповідний строк встановлений житловим законодавством, відсутність особи протягом шести місяців є підставою для визнання її такою, що втратила право користування майном
З метою примусового зняття з реєстрації місця проживання особи, яка самостійно не з’являється до відділу ВГІРФО, власники пред’являють негаторні позови (про усунення перешкод у користуванні майном) до наймачів чи попереднього власника (ст. 391 ЦК, ст. 107 ЖК) або позов про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом до дійсного або колишнього члена сім’ї (ст 405 ЦК) за останнім відомим місцем проживання цієї особи. Суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст. 71 або ст. 107 ЖК.
У Постанові Пленуму Верховного Суду України N 2 від 12.04.85 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» визначено, що у справах про визнання наймача або члена його сім’ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК), необхідно з’ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Коли відсутній повернувся на жилу площу за згодою членів сім’ї, його не можна вважати таким, що втратив право на жилу площу. Якщо ж він вселився в жиле приміщення всупереч волі членів сім’ї і був відсутнім понад встановлені строки без поважних причин, то суд вправі визнати його таким, що втратив право на жилу площу. Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з’ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім’ї наймача, чи рареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім’ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. При цьому, як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п.15 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність ререєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім’ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Аналіз судової практики у спорах про право користування житлом свідчить про велику кількість справ, в яких вимога про виселення особи з тих чи інших підстав, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, поєднуються їз вимогою про зняття її з реєстрації місця проживання. В таких справах за ініціативою суду чи позивача третьою особою залучається відповідний підрозділ Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб (далі –ДДГІРФО). Згідно з окремими рішеннями відповідний орган залучається у якості співвідповідача. Судова практика свідчить, що такими рішеннями судів у цивільних справах ВГІРФО (далі – відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб) зобов’язується зняти з реєстрації місця проживання фізичну особу, яка втратила право користування житлом.
Не зважаючи на те, що рішення у таких справах рідко оскаржуються і вцілому виконуються органами ДДГІРФО, така практика є порушенням як норм цивільного процесуального права, так і законодавства, що регламетнує порядок реєстрації місця проживання фізичної особи, що обгрунтовується наступним.
Відповідно до ст. 35 ЦПК треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обовязки щодо однієї зі сторін. Сутність інституту третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, полягає у тому, що він є процесуальним засобом забезпечення права регресу, а та умова, що третя особа залучається на боці однієї зі сторін, обумовлена тим, що участь третьої особи в процесі випливає із відносин, які повязують її зі стороною. Правові підстави відповідного регресного позову передбачені виключно нормами тієї галузі права, у звязку з якими виник спір між сторонами. Тобто матеріальноправові відносини третьої особи та однієї зі сторін повинні передбачати можливість спору про право цивільне між третьою особою та стороною, на боці якої вона виступає в процесі. У справах, які аналізуються, між ВГІРФО та відповідачем виникають адміністративноправові відносини.
Залучення ВГІРФО в аналогічних справах у якості співідповідачів також є порушенням норм процесуального права. Як зазначалось, між особою, яка втратила право користування житловим приміщенням або порушує право власника житла на його користування, та ВГІРФО існують публічноправові відносини. Вимогу про спонукання ВГІРФО здійснити зняття з реєстрації місці проживання фізичної особи підлягає розглядати в порядку адміністративного судочинства згідно зі ст. 17 КпАС. Таким чином, суди приймають до розгляду в одному провадженні вимоги, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, що є порушеням правил ст. 16 ЦПК.
Наступним порушенням, які допускаються при розгляді категорій справ, що аналізуються, є те, що спір про право із ВГІРФО виникає лише з моменту, коли, наприклад, власнику житла безбідставно відмовлено у знятті з реєстраціїйного обліку особи вже на підставі рішеня суду, за яким ця особа визнана такою, що втратила право користування житлом. У момент же предявлення позову до особи, яка не проживає на житловій площі та не знімається з рестраційного обліку, ще відсутній публічноправовий спір між ВГІРФО та власником житла.
Здійснений аналіз дозволяє стверджувати про необхідність надання компетентним органом судової влади відповідних науковопрактичних роз’яснень та рекомендацій з питань застосування судами законодавства при розгляді спорів цієї категорії.
Про практику застосування судами житлового кодексу
26 травня 2001 р. Верховний Суд України прийняв Лист «Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій судових справ (Житлове право)».
Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 2 постанови від 12 квітня 1985 р. № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам підвідомчі справи про надання жилого приміщення за вимогами громадян, які мають право на позачергове його надання, в тому числі у випадках порушення встановленого законодавством строку надання житла.
Згідно зі ст. 46 ЖК України особам, направленим у порядку розподілу на роботу в іншу місцевість, жиле приміщення за місцем роботи надається поза чергою. Чинним законодавством не передбачено, що ненадання їм жилого приміщення в межах строку, поки вони вважалися молодими фахівцями, позбавляє їх цих пільг, якщо вони продовжують працювати за місцем розподілу.
Пунктом 32 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 992), зокрема, визначено, що випускники, яких не було забезпечено житлом згідно з угодою і які продовжують працювати за призначенням, мають право на позачергове одержання житла незалежно від терміну роботи.
Порядок забезпечення жилими приміщеннями осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів, військовослужбовців надстрокової служби та військової служби за контрактом, військовослужбовців-жінок регулюється житловим законодавством і Положенням про порядок забезпечення жилою площею у Збройних Силах України (введене в дію наказом Міністра оборони України від 23 грудня 1992 р. № 220 з наступними змінами).
Згідно зі ст. 34 вищезазначеного Положення всі питання, пов’язані із забезпеченням житлом військовослужбовців, вирішуються за місцем проходження ними служби. Військовослужбовці беруться на квартирний облік за рішенням житлової комісії військової частини, затвердженим командиром останньої, і перебувають на цьому обліку до одержання жилого приміщення за винятком випадків: поліпшення житлових умов, завдяки якому відпала необхідність у наданні іншого жилого приміщення; переведення до нового місця служби; засудження (крім умовного) до позбавлення волі на строк понад шість місяців; подання таких, що не відповідають дійсності, відомостей, які стали підставою для взяття на облік, або вчинення командуванням неправомірних дій при вирішенні цього питання статті 11, 13).
За змістом Положення зняття з квартирного обліку проводиться в такому ж порядку, як і взяття на нього, — за рішенням житлової комісії військової частини, затвердженим командиром.
Якщо питання щодо законності зняття з квартирного обліку не буде вирішено в цьому порядку, військовослужбовець відповідно до ст. 5 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» може оскаржити до суду незаконне рішення житлової комісії. Такі справи підсудні військовим судам гарнізонів (ст. 123 ЩІК України).
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» на території України застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України (до прийняття відповідних актів), за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.
Згідно з п. 1 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» офіцери, прапорщики, мічмани і військовослужбовці надстрокової служби при звільненні з військової служби в запас чи у відставку за вислугою років, а також у зв’язку зі скороченням чисельності або штату військовослужбовців забезпечуються жилою площею в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Постановою Верховної Ради України про порядок введення в дію цього Закону передбачено, що ті його статті, де йдеться про пільги та компенсації, які визначатимуться в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, вводяться в дію після прийняття відповідних рішень.
Оскільки питання про забезпечення жилою площею зазначених категорій військовослужбовців Урядом ще не вирішено, є підстави вважати, що з цього питання чинний п. 19 Положення про пільги для військовослужбовців, військовозобов’язаних, осіб, звільнених з військової служби у відставку, та їх сімей (затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 17 лютого 1981 р. № 193).
Відповідно до статей 37, 42 ЖК України, підприємства, що мають відомчий житловий фонд, беруть на облік (і надають жилі приміщення) у передбачених законодавством випадках, крім своїх працівників, також працівників медичних, культурно-освітніх, торговельних та інших установ і організацій, які безпосередньо обслуговують трудовий колектив. Взяття на облік як таких, що потребують поліпшення житлових умов, інших осіб і надання їм жилих приміщень з відомчого житлового фонду не відповідає цьому законодавству.
Черговість надання жилих приміщень згідно зі ст. 43 ЖК України визначається часом взяття на квартирний облік. Утих випадках, коли громадянин із загальної черги за його заявою береться на пільгову чергу, черговість визначається з часу взяття на пільгову, а не на загальну чергу (крім випадків, коли його помилково включили в загальну, а не пільгову чергу).
Згідно з п. 5 ст. 12, статтями 31, 43 ЖК України жилі приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду надаються громадянам у встановленому законодавством порядку, в тому числі з додержанням черговості. Сама по собі участь громадян за договором з підприємством (установою, організацією) у будівництві жилого будинку, внесення коштів на його закінчення не може бути підставою для позачергового надання жилого приміщення, якщо законодавством не передбачено першочергове або позачергове надання жилого приміщення даній категорії громадян.
Судам слід мати на увазі, що згідно з п. 39 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень адміністрація і профспілковий комітет підприємства вправі за згодою трудового колективу позачергово виділяти житло окремим висококваліфікованим спеціалістам та іншим працівникам з урахуванням їх трудового внеску.
Відповідно до статей 4—6 ЖК України, державний житловий фонд включає в себе жилі будинки (закінчені будівництвом і здані в експлуатацію) та жилі приміщення в інших будівлях, призначені для постійного проживання громадян.
Відносини, пов’язані з використанням під житло приміщень у нежилих будинках, не призначених для постійного проживання громадян, регулюються нормами цивільного, а не житлового законодавства, незалежно від їх тривалості.
Права й обов’язки сторін за договором найму жилого приміщення регулюються нормами житлового, а не цивільного законодавства. Зокрема, права й обов’язки, пов’язані з поліпшенням житла, належить визначати не за ст. 272 ЦК України, а за ст. 61 ЖК України і Правилами користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р. № 572). Згідно з п. 36 цих Правил вартість виконаних наймачем (орендарем) робіт по поліпшенню спорядження квартири або встановленню нового обладнання, демонтаж якого неможливий без пошкодження квартири, відшкодуванню не підлягає. Виходячи з цього поліпшення, що можуть бути демонтовані без пошкодження квартири (наприклад, збудований сарай, погріб), наймач може на свій розсуд демонтувати або за погодженням сторін на визначених ними умовах передати наймодавцю чи новому наймачу.
У члена сім’ї наймача, включеного до ордера на заселення жилого приміщення, право користування останнім виникає у зв’язку із включенням до ордера, а не у зв’язку із вселенням у це приміщення. Тому в разі невселення в приміщення без поважних причин у строки, передбачені ст. 71 ЖК України, ця особа визнається судом такою, що втратила, а не такою, що не набула право на користування наданим на сім’ю жилим приміщенням.
У випадках, коли згідно із законодавством жиле приміщення надається за спільним рішенням адміністрації підприємства та профкому або за спільним рішенням громадської організації та її профспілкового органу з наступним повідомленням виконкому місцевої ради або місцевої державної адміністрації (статті 52, 53 ЖК України), право на жиле приміщення виникає з часу його надання, тому в разі відмови у видачі ордера може бути заявлено позов про його видачу.
Враховуючи, що згідно зі ст. 112 ЖК України наймачі жилих приміщень у будинках державного або громадського житлового фонду підлягають виселенню з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення, якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом, незалежно від того, чи перебувають вони на черзі на поліпшення житлових умов, слід вважати, що в разі невиконання обов’язку по відселенню організацією або виконавчим комітетом ради, яким належить будинок, зазначений наймач має право пред’явити до них позов про надання жилого приміщення.
Оскільки за змістом статей 64, 65 ЖК України наймач і члени сім’ї, що проживають разом з ним, набувають права користування одним жилим приміщенням у будинку державного або громадського житлового фонду, особа, яка вселилась до наймача як член сім’ї, не набуває права користування займаним ним жилим приміщенням, якщо вона зберігає за собою право користування іншим жилим приміщенням у будинку державного чи громадського житлового фонду або якщо є інші докази того, що вона при цьому не змінювала свого постійного місця проживання.
Виходячи з положень Конституції України про гарантування громадянам свободи пересування і вільного вибору місця проживання, сама по собі наявність чи відсутність реєстрації не може бути підставою як для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка вселилася до наймача, так і для відмови в цьому.
За змістом ст. 65 ЖК України за особою, яка проживає у наймача жилого приміщення як член його сім’ї, не може бути визнано право користування цим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання у приватизованому нею жилому приміщенні.
Згідно з Положенням про паспорт громадянина України (в редакції від 2 вересня 1993 р.) та ст. 5 Закону України «Про громадянство України» паспорт видається паспортною службою органів внутрішніх справ (ст. 2). У ньому робляться відмітки про реєстрацію місця проживання громадянина (ст. 6). Тому при вирішенні в цивільних справах питань, пов’язаних з реєстрацією громадян після прийняття відповідного законодавства України, суд має керуватися цим законодавством, а не Положенням про паспортну систему в СРСР (затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 28 серпня 1974 р.) та іншим законодавством СРСР з цих питань.
Відповідно до ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Тому при незаконному позбавленні права користування жилим приміщенням та обставина, що особа, яка купила це приміщення, є добросовісним набувачем, не може бути підставою для відмови у відновленні порушеного права і визнанні недійсним акта про приватизацію та угоди про відчуження жилого приміщення.
Положення п. 63 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень щодо перегляду рішення з цього питання у разі виявлення обставин, що не були відомі при його прийнятті, не виключають можливості його перегляду з підстави відмови наймача від одержання ордера на жиле приміщення.
З часу одержання наймачем у порядку поліпшення житлових умов іншого жилого приміщення, укладення договору найму цього приміщення і його заселення договір найму попереднього жилого приміщення відповідно до ст. 107 ЖК України вважається розірваним і в тому разі, коли наймач продовжує виконувати обов’язки за цим договором і не звільнив приміщення повністю.
Стосовно до правил ст. 98 ЖК України наймача, що залишився проживати в попередньому приміщенні (одночасно користуючись за договором найму наданим приміщенням), слід вважати тимчасовим жильцем, який не набуває права користування цим приміщенням незалежно від строку проживання в ньому і підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення.
Згідно зі ст. 50 ЖК України жиле приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути благоустроєним щодо умов даного населеного пункту і відповідати встановленим санітарним та технічним вимогам.
Тому сама по собі згода громадянина прийняти за ордером для поліпшення житлових умов квартиру в недобудованому будинку і згода на закінчення будівництва квартири власними силами не є підставою для виселення його з сім’єю з жилого приміщення, яке він має звільнити у зв’язку з поліпшенням житлових умов, до закінчення будівництва і прийняття будинку в експлуатацію та включення до складу житлового фонду.
Відповідно до ст. 54 ЖК України, право вимагати надання ізольованого жилого приміщення, що звільнилось у квартирі, де проживають два наймачі і більше, мають ці наймачі. Члени їх сім’ї самостійно таким правом не користуються.
За змістом ст. 54 ЖК України право наймача на вивільнене жиле приміщення в квартирі, в якій проживало декілька наймачів, виникає й у тому разі, коли це приміщення було самовільно переобладнане в ізольовану квартиру.
Ізольоване жиле приміщення, що звільнилося в такій квартирі, надається тому з її наймачів, який потребує поліпшення житлових умов, незалежно від того, чи перебуває він на квартирному обліку або від часу взяття на нього. Тільки за відсутності такого наймача або його прохання про передачу приміщення воно може бути передано іншому з них.
У тих випадках, коли в жилому приміщенні, з якого дитина вибула на виховання, не залишились проживати члени її сім’ї і це приміщення було надано іншим громадянам або коли вселення в нього є неможливим з інших причин, після закінчення строку виховання їй у позачерговому порядку відповідно до п. З ст. 71 ЖК України надається жиле приміщення виконкомом місцевої ради за останнім постійним місцем проживання.
У разі відмови в наданні жилого приміщення особам, які мають право на його позачергове одержання, судом вирішується спір про надання жилого приміщення, а не про встановлення черговості.
Якщо в складі сім’ї, що проживає в комунальній квартирі, є особа, яка відповідно до ст. 49 ЖК України користується правом на додаткову жилу площу, то наймачу може бути надано ізольоване жиле приміщення, що звільнилось у цій квартирі, й у тому разі, коли загальний розмір жилої площі буде перевищувати норму, встановлену ст. 47 ЖК України, але не більше, ніж на додаткову жилу площу, на яку має право ця особа.
Обмін жилого приміщення, наданого з урахуванням права члена сім’ї на додаткову жилу площу, на інше відповідне жиле приміщення не позбавляє цього члена сім’ї права на додаткову жилу площу в приміщенні, одержаному в порядку обміну. Зокрема, це його право має враховуватися при вирішенні позову про зміну договору найму жилого приміщення, одержаного в порядку обміну.
Правила ч. З ст. 168 ЖК України про можливість розірвання за вимогою наймодавця укладеного на невизначений строк договору найму жилого приміщення в будинку, що належить громадянину, лише за умови, що займане наймачем приміщення необхідне для проживання наймодавця та членів його сім’ї (з попередженням про розірвання договору за три місяці) не суперечать положенням Закону України «Про власність» щодо здійснення громадянином права приватної власності. В даному разі йдеться не про встановлення обмежень власнику розпоряджатися своїм майном, а про виконання зобов’язань, котрі виникли внаслідок розпорядження власником своїм майном.
Згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, даними у п. 10 постанови від 12 квітня 1985 р. № 2, наймачу або члену його сім’ї, який був відсутнім без поважних причин понад зазначені у ст. 71 ЖК України строки, суд вправі відмовити з цих підстав у задоволенні позову про виселення, вселення, обмін, поділ жилого приміщення, незалежно від того, чи було пред’явлено зустрічний позов про визнання позивача таким, що втратив право на жиле приміщення.
Відповідно до п. 2 ст. 71 ЖК України і п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 р. № 2, за громадянами, відсутніми в місці постійного проживання за умовами й характером роботи (екіпажі суден, працівники геологічних, розвідувальних партій, експедицій, інші працівники, діяльність яких пов’язана з постійним пересуванням), зберігається право користування жилим приміщенням на період цієї роботи. Вони можуть бути визнані на підставі ст. 107 ЖК України такими, що втратили це право, в разі одержання жилої площі, вселення на жилу площу членів сім’ї або в інших випадках забезпечення їх жилою площею для постійного проживання.
Положення п. 6 Правил обміну жилих приміщень в Українській РСР (затверджені постановою Ради Міністрів УРСР від 31 січня 1986 р. № 31) щодо необхідності певних родинних зв’язків при проведенні обміну на підставі ст. 81 ЖК України не суперечить змісту цієї статті, оскільки Правила прийняті у відповідності зі статтями 84, 89 ЖК України.
Норми житлового законодавства (ст. 81 ЖК України, ст. 5 Указу Президії Верховної Ради УРСР від 21 грудня 1983 р. «Про порядок введення в дію Житлового кодексу УРСР») про обмін жилого приміщення, щодо права наймача або члена його сім’ї в установленому порядку провести обмін жилої площі, що припадає на нього, в тому числі суміжної кімнати або частини кімнати, з наймачем іншого жилого приміщення за умови, що той, хто в’їжджає в порядку обміну, вселяється як член сім’ї тих, що залишилися проживати в цьому приміщенні, не поширюється на власників жилих приміщень і членів їх сім’ї.
Згідно зі ст. 116 ЖК України позови про зобов’язання осіб, які систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим спільне з ними проживання, провести обмін займаного жилого приміщення на інше, зазначене заінтересованою в обміні стороною, можуть заявлятись наймодавцем та іншими заінтересованими особами, в тому числі наймачем іншого жилого приміщення в квартирі чи будинку.
Правила ст. 80 ЖК України щодо примусового обміну жилого приміщення в судовому порядку в разі відсутності згоди між членами сім’ї не поширюються на обмін жилого приміщення, що належить їм на праві приватної власності. Вони регулюють тільки правовідносини між членами сім’ї наймача жилих приміщень у державному або громадському житловому фонді.
Статтею 80 ЖК України і п. 2 Правил обміну жилих приміщень встановлено загальне правило, за яким на вимогу члена сім’ї наймача може бути проведено примусовий обмін займаного сім’єю наймача жилого приміщення в будинку державного і громадського житлового фонду з наймачем іншого жилого приміщення в будинку зазначеного фонду або з членом житлово-будівельного кооперативу. Разом з тим не суперечитиме цим правилам і обмін з власником жилого приміщення, проведений за згодою сторони, якої він стосується. Відчуження жи¬лого приміщення при такому обміні проводиться в нотаріальному порядку після постановления рішення суду про обмін.
При примусовому обміні (крім обміну на підставі ч. 2 ст. 116 ЖК України, як правило, не повинно допускатися погіршення житлових умов відповідачів і мають враховуватись інтереси й такі, що заслуговують на увагу, доводи членів сім’ї наймача, зокрема, вік, стан здоров’я та інші особливі обставини. Разом з тим не можуть братись до уваги доводи відповідачів про відсутність у надаваному приміщенні умов, яких не було в жилому приміщенні, що обмінюється.
На підставі статей 80, 116 ЖК України примусовий обмін може бути проведено не лише шляхом обміну спірного жилого приміщення на різні приміщення, а й шляхом зобов’язання відповідача перейти проживати в інше приміщення, якщо наймач останнього переходить у спірне жиле приміщення як член сім’ї осіб, які там залишаються.
Відмова у згоді на обмін жилого приміщення або у видачі відповідного ордера з тих мотивів, що будинок підлягає капітальному ремонту, може відповідно до п. 5 ст. 86 ЖК України бути визнана обґрунтованою лише в разі, коли обмінюване жиле приміщення підлягає переобладнанню або переплануванню.
Суд не може задовольнити вимогу про визнання незаконною відмови у дачі згоди на обмін наймачем жилого приміщення в Україні на жиле приміщення за її межами, оскільки ЖК України та інші акти законодавства України про обмін жилих приміщень діють у межах її території, а міжнародні угоди іншого не передбачають.
Виходячи з правил ст. 63 ЖК України, жиле приміщення, що виділяється при зміні договору найму жилого приміщення на вимогу члена сім’ї наймача (ст. 104 ЖК України), не може бути меншим рівня середньої забезпеченості жилою площею в даному населеному пункті за загальним розміром, а не за часткою жилої площі, яка припадає на кожного із членів сім’ї, що виділяються.
Якщо при виселенні з наданням іншого жилого приміщення на сім’ю, що проживала в жилому приміщенні, з якого проводиться виселення, як виняток із загального правила надано дві квартири за одним ордером і укладено один договір їх найму, обмін кожної з цих квартир до зміни договору може бути проведено за письмовою згодою членів сім’ї наймача, що проживають у цих квартирах (ст. 79 ЖК України), і примусовий обмін має проводитися також за їх участю (ст. 80 ЖК України). У тому разі, коли на кожну з цих квартир видавався окремий ордер, право на жилу площу в ній і на проведення обміну набувають особи, вказані в ордері.
Правила ч. 2 ст. 50 ЖК України про те, що при наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими дев’яти років, крім подружжя, та відповідні положення підпункту 7 п. 13 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень можуть бути підставою для відмови у позові члена сім’ї наймача про укладення з ним окремого договору найму (ст. 104 ЖК України) в тому разі, коли поділ жилого приміщення за цим позовом призвів би до спільного проживання зазначених осіб різної статі.
Належність членів сім’ї наймача жилого приміщення до осіб, які потребують поліпшення житлових умов, є перешкодою для задоволення судом позову про поділ цього приміщення в тому разі, коли необхідність у постановці когось із них на облік для поліпшення житлових умов виникне в результаті виділу позивачеві ізольованого жилого приміщення, а до цього підстав для постановки на квартирний облік не було.
Те, що чинним законодавством передбачено оплату наймачем жилого приміщення всієї корисної площі квартири, не змінює правил ст. 104 ЖК України, згідно з якими питання про можливість зміни договору найму жилого приміщення на вимогу члена сім’ї наймача може вирішуватись виходячи лише з розміру жилої площі.
При визначенні кола осіб, які мають право користуватися жилим приміщенням, проживання дитини в другого з батьків не може вважатися передбаченим п. З ст. 71 ЖК України поміщенням на виховання до родичів дітей, за якими зберігається жиле приміщення.
Визнання ордера недійсним з мотивів, що він виданий на зайняте приміщення, може мати місце в тому разі, коли останнє було зайнято правомірно. При визнанні ордера недійсним у зв’язку з видачею його на жиле приміщення, на яке мають право інші особи (в тому числі на його заселення), особам, що одержали цей ордер, має надаватись інше жиле приміщення, яке за змістом ч. 2 ст. 117 ЖК України повинно відповідати за розміром і благоустроєм наданому за ордером.
У інших передбачених ст. 117 ЖК України випадках надається приміщення, що відповідає санітарним і технічним вимогам. Воно може бути меншим від займаного і менш благоустроєним, але разом з тим має відповідати вимогам, що виключають визнання особи, яка в нього поселилась, такою, що потребує поліпшення житлових умов, у тому числі у зв’язку з проживанням в одній кімнаті осіб різної статі, старших за дев’ять років, крім подружжя.
Включення за заявою наймача до ордера при поліпшенні житлових умов осіб, які не давали згоди на звільнення жилого приміщення, є поданням відомостей, що не відповідають дійсності; про потребу в поліпшенні житлових умов і згідно зі ст. 59 ЖК України тягне визнання ордера недійсним з наслідками, передбаченими ч. 1 ст. 117 цього Кодексу.
Дані в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 р. № 2 «Про деякі питання, що виникають у практиці застосування судами Житлового кодексу України» роз’яснення щодо надання при виселенні іншого жилого приміщення, яке має відповідати за розміром і благоустроєм наданому, стосуються лише випадків, коли визнання ордера на останні пов’язано з тим, що в порядку черговості було надано жиле приміщення, право користування яким (а не переважне право на одержання) належить іншій особі.
У тих випадках, коли жиле приміщення надано з порушенням черговості чи з іншими порушеннями порядку й умов надання таких приміщень, при визнанні недійсним ордера на вселення в це приміщення (ст. 59 ЖК України) питання щодо надання особам, які вселилися за цим ордером, іншого жилого приміщення вирішується за загальними правилами, передбаченими ст. 117 ЖК України.
Правила ст. 129 ЖК України про те, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на цю площу, не означають, що на зазначені правовідносини поширюються положення ст. 117 ЖК України про наслідки визнання ордера недійсним. Глава 2 ЖК України про користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду, яка включає ст. 117, і гл. 4 ЖК України про користування гуртожитками регулюють не аналогічні правовідносини, і в останній немає посилання на те, що на правовідносини, які нею регулюються, поширюється дія глави 2 ЖК України. Підстав для висновку про її поширення також немає.
Так само окремо регулює ЖК України у гл. З користування службовими жилими приміщеннями, але на відміну від норм цієї глави у гл. 4 не передбачено, що до користування гуртожитками застосовуються правила про договір найму жилого приміщення і в тому числі правила ст. 117 ЖК України.
При вирішенні вимог про виселення осіб, які вселились до наймача не в установленому порядку, суд має керуватися статтями 64, 65, 109 ЖК України і ст. 48 Закону України «Про власність» (залежно від того, хто пред’явив позов).
Спори про виселення осіб, які самоправно зайняли приватизоване жиле приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду, підлягають вирішенню у позовному провадженні.
Якщо в жилий будинок, не закінчений будівництвом і не зданий в експлуатацію, вселились особи не в передбаченому ЖК України порядку, вимоги про їх виселення вирішуються за нормами не житлового, а цивільного законодавства (про власність тощо).
У тому разі, коли з особою, яка вселилась у жиле приміщення не в установленому порядку (без ордера), було укладено договір найму цього приміщення, про що свідчать подані нею докази, виселення її може мати місце за умови розірвання зазначеного договору або визнання його недійсним з підстав, установлених законом. Така вимога може бути заявлена протягом трьох років з дня укладення цього договору.
У тих випадках, коли вимоги про виселення пов’язуються із заселенням приміщення на порушення встановленого порядку без ордера — за спільним рішенням адміністрації і профкому (крім випадків, коли згідно зі статтями 52, 53 ЖК України воно проводиться саме за таким рішенням з наступним повідомленням виконкому місцевої ради про надання жилого приміщення), або за розпорядженням чи з дозволу службової особи, або попереднім наймачем виселення проводиться судом відповідно до правил ст. 117 ЖК України з наданням іншого приміщення лише в тому разі, коли особи, які вселилися з порушенням встановленого законодавством порядку, до вселення займали жилі приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду, і при вселенні звільнили їх.
Виходячи зі змісту правил ст. 112 ЖК України особи, тимчасово поселені в жилі приміщення у зв’язку з тим, що займані ними квартири в будинках державного чи громадського житлового фонду зруйновані внаслідок вибуху, не можуть бути виселені без надання іншого благоустроєного жилого приміщення.
Виселення з жилого приміщення в будинку (що загрожує обвалом) державного або громадського житлового фонду не в установленому порядку не позбавляє осіб, які правомірно користувалися цим приміщенням, права вимагати в судовому порядку надання іншого благоустроєного жилого приміщення за правилами ст. 112 ЖК України.
У разі неправомірного (не за рішенням суду) виселення з аварійного жилого приміщення, яке не є таким, що загрожує обвалом, виселені особи вправі вимагати поновлення порушеного права користування жилим приміщенням.
При вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК України мають враховуватись порушення правил співжиття у сфері даних житлових відносин, а не такі правопорушення, що допущені відповідачем в іншому місці й не мають відношення до користування сторонами жилим приміщенням.
Виселення у зв’язку з позбавленням відповідача батьківських прав провадиться відповідно до ст. 114 ЖК України з наданням іншого жилого приміщення.
Виходячи з офіційного характеру заходів запобігання й громадського впливу які мають передувати виселенню наймача або членів його сім’ї на підставі ст. 116 ЖК України без надання іншого жилого приміщення, і відповідно до правил ст. 29 ШЖ України про допустимість засобів доказування факт застосування заходів запобігання судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, виконавчими комітетами, іншими уповноваженими органами, а заходів громадського впливу — органами самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети, товариські суди тощо), повинен підтверджуватися письмовими доказами.
Правила ст. 116 ЖК України про виселення за неможливістю спільного проживання не поширюються на учасників спільної власності на жилі будинки чи квартири. У таких випадках захист прав цих осіб може здійснюватись іншими способами, передбаченими ст. 6 ЦК України, наприклад, шляхом покладення зобов’язання усунути перешкоди в користуванні зазначеним майном, компенсувати моральну шкоду.
Відповідно до ст. 157 ЖК України, члена сім’ї власника (в тому числі колишнього) може бути виселено у випадках, передбачених ч. 1 ст. 116 ЖК України, а не у зв’язку з тим, що приміщення необхідне для проживання самого власника.
При вирішенні спорів між власниками жилих будинків (квартир) і членами їх сім’ї щодо користування житлом слід враховувати, що згідно зі ст. 156 ЖК України члени сім’ї власника, що з ним проживають, користуються жилим приміщенням нарівні з власником, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Члени сім’ї власника можуть вселити в займане ними приміщення інших членів своєї сім’ї лише за згодою власника ( згода не потрібна тільки на вселення до батьків неповнолітніх дітей). Законом не встановлено, що на вселення власником у будинок (квартиру) інших осіб необхідна згода членів його сім’ї.
Якщо будинок (квартира) є власністю сім’ї, питання про вселення інших членів сім’ї вирішується в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 113 ЦК України.
За правилами ст. 46 ЗК України, ст. 52 Закону України «Про власність», статей 171, 172, 173 ЖК України у разі вилучення земельної ділянки, на якій розташований належний громадянину будинок, власник вправі обрати вид компенсації (надання жилого приміщення, перенесення жилого будинку та будівель і відбудова їх на новому місці, спорудження на новому місці жилої, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування інших збитків). Спори з цього приводу вирішує суд з урахуванням законних інтересів сторін і конкретних обставин кожної справи.
Відповідно до ч. З ст. 11 ЦПК України і правил ч. 1 ст. 117 ЖК України, особи, які займали жилі приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду і були в порядку поліпшення житлових умов без зняття з квартирного обліку поселені в сімейний гуртожиток за місцем роботи, в разі припинення трудових відносин не можуть бути виселені без надання іншого жилого приміщення.
Розглядаючи позови про виселення зі службових жилих приміщень, суди мають враховувати, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 1992 р. № 391 «Про зміну і визнання такими, що втратили чинність, деяких рішень Уряду УРСР з питання надання житлових приміщень у будинках радгоспів» визнано таким, що втратив чинність, підпункт 8 п. 25 постанови ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 19 жовтня 1982 р. № 501, згідно з яким увесь житловий фонд радгоспів відносився до числа службового, і встановлено, що жилі приміщення в будинках радгоспів включаються до числа службових у загальному порядку. Тому виселення з жилих приміщень у будинках радгоспів з передбачених статтями 124, 125 ЖК України підстав може мати місце, якщо ці приміщення були включені до числа службових з додержанням чинного законодавства за рішенням виконкому районної, міської, районної в місті ради, районної державної адміністрації міст Києва і Севастополя.
У тих випадках, коли особа, якій у зв’язку з трудовими відносинами було надано службове жиле приміщення або жиле приміщення в сімейному гуртожитку, залишила сім’ю і жиле приміщення, але трудових відносин не припинила, ця обставина не може бути підставою для задоволення позову про виселення членів сім’ї, оскільки наймач таких жилих приміщень втрачає право користування ними і підлягає виселенню з них разом із членами сім’ї при припиненні трудових відносин у випадках, передбачених статтями 124, 125, 132 ЖК України.
При застосуванні ст. 125 ЖК України у справах про виселення зі службових жилих приміщень і гуртожитків слід мати на увазі, що до учасників Великої Вітчизняної війни, які перебували в діючій армії і не можуть бути виселені зі службового жилого приміщення й гуртожитку згідно зі статтями 124, 132 ЖК України без надання іншого приміщення, Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (статті 5, 6) відніс і осіб, які брали участь у виконанні бойових завдань у складі військових підрозділів, з’єднань, об’єднань усіх видів і родів Збройних Сил діючої армії (флоту), партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і в мирний час. Тому виселення громадян, віднесених у встановленому порядку до учасників бойових дій, у зазначених справах має проводитися з урахуванням положень ст. 125 ЖК України.
У справах за позовами про виселення зі службових жилих приміщень військовослужбовців належить виходити з того, що ст. 124 ЖК України на зазначені випадки не поширюється. При вирішенні цих справ слід враховувати умови, за яких згідно з чинним законодавством надавалося службове жиле приміщення, і визначений ним обов’язок по звільненню останнього (зокрема, згідно з постановою
Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 р. № 1006 «Про доповнення переліку категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення» таке приміщення може надаватись військовослужбовцям до одержання постійного жилого приміщення). Якщо такий обов’язок не настав, питання про виселення може вирішуватися за правилами ч. 2 ст. 110 ЖК України.
Виходячи з положень ч. З ст. 11 ЦПК України, при вирішенні питання про виселення військовослужбовців зі службових жилих приміщень має враховуватись визначений ст. 125 ЖК України перелік осіб, які не можуть бути виселені з них без надання іншого жилого приміщення.
Оскільки відповідно до ст. 119 ЖК України перелік категорій осіб, яким могли надаватися службові жилі приміщення, встановлювався законодавством як України, так і СРСР, до врегулювання законодавством України цього питання щодо працівників підприємств, установ, організацій галузей господарства, в яких воно регулювалося законодавством СРСР, а не постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 р. № 37, при вирішенні питання про перелік працівників цих галузей, яким можуть надаватися службові жилі приміщення, слід відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» керуватись відповідними нормами законодавства колишнього СРСР.
Згідно з ч. 2 ст. 123 ЖК України щодо користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення (крім зазначених у цій та деяких інших статтях ЖК України), у тому числі правила ст. 64 ЖК України про права й обов’язки членів сім’ї наймача і ст. 109 ЖК України про те, що виселення із займаного жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду допускається лише з підстав, установлених законом.
Крім випадків, передбачених статтями ПО, 111, 112, 116, 117 ЖК України, наймач службового жилого приміщення і члени його сім’ї можуть бути виселені з цього приміщення тільки в разі припинення трудових відносин, у зв’язку з якими воно надавалося (статті 124, 125 ЖК України).
Виселення з мотивів звільнення за власним бажанням: на підставі ст. 114 ЖК України — з наданням іншого жилого приміщення, а на підставі ч. 2 ст. 132 ЖК України — без його надання — може мати місце лише за відсутності поважних причин. З урахуванням конкретних обставин (сімейного стану тощо) такою причиною може бути визнана і низька оплата праці.
Право вимагати виселення на підставі ст. 114 ЖК України громадян, які одержали жилі приміщення в будинку колгоспу і були виключені з членів останнього або вийшли з нього за власним бажанням, належить колгоспу і в разі його перетворення в колективне сільськогосподарське підприємство або господарське товариство до правонаступників не переходить.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР» до впорядкування законодавством України списків підприємств, установ, органи найважливіших галузей її господарства, з житлового фонду яких допускається виселення на підставі ст. 114 ЖК України з наданням іншого жилого приміщення працівників, які після одержання житла припинили трудові відносини у зв’язку із звільненням за власним бажанням без поважних причин, або за порушення трудової дисципліни, або за вчинення злочину, при вирішенні питання про виселення з цих підстав можуть застосовуватися списки, наведені в актах законодавства колишнього СРСР.
При вирішенні питання про відповідність санітарним і технічним вимогам жилого приміщення, що надається при виселенні на підставі статей 114,117,125, частин 3 і 5 ст. 132 ЖК України, слід враховувати й вимоги ч. 2 ст. 50 ЖК України та підпункту 7 п. 13 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР (у редакції постанови Ради Міністрів УРСР і Ради Федерації незалежних профспілок України від 25 березня 1991 р. № 69).
Згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, даними в п. 21 постанови від 12 квітня 1985 р. № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», іншим жилим приміщенням, яке надається відповідно до статей 114, 114і, 117, 125, ч. З ст. 132 ЖК України, є жиле приміщення, що відповідає санітарним і технічним вимогам, може бути меншим і менш благоустроєним, ніж займане, але разом з тим воно має відповідати вимогам, котрі виключають визнання особи, яка в ньому поселилася, такою, що потребує поліпшення житлових умов, у тому числі у зв’язку з проживанням в одній кімнаті осіб різної статі, старших за дев’ять років, крім подружжя.
У тому разі, коли особи, з якими договір найму жилого приміщення укладено всупереч установленому порядку надання таких приміщень (без ордера тощо), до вселення в це приміщення користувалися як наймачі жилим приміщенням у будинку державного або громадського житлового фонду, при їх виселенні у зв’язку з визнанням цього договору недійсним їм відповідно до ст. 117 ЖК України має бути надано жиле приміщення, яке вони займали раніше, або ж інше.
При вирішенні питання щодо відповідності житловому законодавству розміру надаваного жилого приміщення судам слід мати на увазі, що він повинен не перевищувати норми жилої площі (13,65 кв. м на одну особу), але й не бути меншим розміру, який визначається Кабінетом Міністрів і Федерацією професійних спілок України. При цьому враховується жила площа в жилому будинку (квартирі), що перебуває у приватній власності громадян, які не використали житлові чеки.
Громадянам, які на час поліпшення житлових умов (або виселення з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення) мають на праві власності жиле приміщення, надається жиле приміщення в межах зазначених норм, якщо вони набули це право з використанням житлових чеків або коли вони передали займане ними приміщення органу, який здійснює поліпшення житлових умов. В іншому разі розмір надаваного жилого приміщення визначається з урахуванням жилої площі, що перебуває в приватній власності громадян (ст. 48 ЖК України).
За змістом ст. 48 ЖК України (в редакції від 6 травня 1993 р.) і статей 3 і 4 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», з урахуванням яких вносилися зміни до ст. 48 ЖК України, житлові чеки вважаються використаними, якщо у власність громадян безоплатно передано з державного житлового фонду квартири (будинки) з розрахунку санітарної норми — 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 кв. м на сім’ю. Житлові чеки можуть також використовуватися для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду.
Як випливає зі ст. 35 ЖК України особа, яка штучно погіршила свої житлові умови шляхом відчуження квартири, в якій вона проживала на час взяття на облік для поліпшення житлових умов, не має права вимагати визнання недійсним виданого на ім’я іншої особи ордера на квартиру з більшою площею і числом кімнат, ніж надано їй на сім’ю з тих підстав, що в порядку черговості вона мала одержати цю квартиру без урахування відчуженої жилої площі.
Житлово-експлуатаційна організація на підставі статей 24, 61 ЖК України вправі пред’являти позови про виселення з жилого приміщення тимчасових жильців і піднаймачів у зв’язку з припиненням договору найму або недійсністю договору піднайму (ст. 94 ЖК України), а також осіб, які вселились туди не в установленому порядку.
Згідно зі ст. 15 Закону України «Про власність» право власності на квартиру в будинку України виникає внаслідок повного внесення пайового внеску. Тому якщо право власності на пай мали й інші особи, крім члена ЖБК, який завершив сплату цього внеску (його подружжя, члени сім’ї, спадкоємці), право власності на квартиру виникає в усіх учасників спільної власності на пай відповідно до розміру їхніх часток у загальній сумі пайового внеску.
Положення гл. 5 ЖК про переважне право члена ЖБК на одержання жилого приміщення, що звільнилось у будинку ЖБК (ст. 142), обмін жилого приміщення (ст. 143), його поділ (ст. 146), виселення виключеного із ЖБК його члена застосовуються у випадках, коли пайовий внесок повністю не внесено. Після повної його сплати ці питання мають вирішуватись на підставі відповідних норм, що регулюють відносини власності. Зокрема, в цьому разі поділ жилого приміщення може мати місце, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлене жиле приміщення з окремим виходом, у тому числі шляхом переобладнання за наявності відповідного дозволу. За відсутності цих умов суд може за заявою заінтересованої сторони встановити порядок користування жилим приміщенням.
Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у п. 6 постанови від 18 вересня 1987 р. № 9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи», при розгляді позовів про поділ квартири в будинках ЖБК суд має виходити з розміру паю, що є спільною власністю, й кошторисної вартості квартири. Якщо пайовий внесок за надану квартиру внесено повністю і за твердженням сторони вартість її перевищує кошторисну, дійсна вартість може бути визначена за погодженням сторін, а при недосягненні такої згоди — шляхом призначення експертизи. В таких випадках вартість квартир визначається з урахуванням діючих ринкових цін на них у даній місцевості.
Члени ЖБК, які повністю внесли пайовий внесок за квартиру, в тому числі до 1 липня 1990 p., відповідно до ст. 15 Закону України «Про власність» набувають права власності на квартиру і тому вправі заповісти, продати, подарувати її або обміняти на приміщення в іншому ЖБК, у державному чи громадському житловому фонді або на будинок (частину будинку), належний громадянинові. Власник квартири не може бути виселений із неї з мотивів виключення з ЖБК або змушений до її обміну, а особа, до якої перейшло право власності на неї, має переважне право на вступ до ЖБК.
У тих випадках, коли член ЖБК, який повністю вніс пайовий внесок за квартиру, помер до 1 липня 1990 p., спадщина відкривалась на паєнагромадження. Разом з тим, якщо в такому випадку квартира не була заселена ЖБК, право на неї відповідно до положень ст. 15 Закону України «Про власність» може визнаватись і за спадкоємцем, який у ній не проживав.
До повноважень, наданих місцевим державним адміністраціям і органам місцевого самоврядування, не включено право пред’являти позови про виселення з жилих приміщень у будинках ЖБК.
Тимчасова відсутність члена сім’ї (в тому числі колишнього) власника жилого будинку чи квартири не позбавляє його права користування жилим приміщенням. Він втрачає це право тільки в разі вибуття на інше постійне місце проживання і припинення внаслідок цього сімейних стосунків із власником.
За відсутності між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім’ї угоди про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин (щодо плати за користування житлом і комунальні послуги) застосовуються правила ст. 162 ЖК України. Інших прав і обов’язків наймача жилого приміщення на колишніх членів сім’ї власника законом не поширено.
Якщо між власником і колишнім членом його сім’ї не було угоди про безоплатне користування жилим приміщенням і останній не сплачує квартирну плату і плату за комунальні послуги добровільно, власник вправі пред’явити до нього позов про стягнення належних за це сум.
Відсутність передбаченого ст. 168 ЖК України попередження про розірвання договору житлового найму є підставою для відмови у позові, а не у прийнятті позовної заяви.
При вирішенні спорів, пов’язаних із користуванням жилими приміщеннями в будинках і квартирах, належних громадянам на праві приватної власності (про виселення, право користування тощо), слід виходити з норм глави 6 розд. III ЖК України про користування жилими приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду.
Норми глави 2 цього розділу ЖК про користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду до житлових відносин у приватному житловому фонді застосовуються у випадках, коли в главі 6 ЖК України є посилання на них (наприклад, ст. 116 ЖК України застосовується щодо виселення членів сім’ї власника, які не є учасниками спільної власності на дане житло) або коли схожі житлові відносини не врегульовані нормами глави 6 і застосування до них норм глави 2 не суперечить їх змісту (прикладом може бути ст. 98 ЖК України, яка встановлює судовий порядок виселення тимчасових жильців).
Передбачені ст. 168 ЖК України обмеження щодо розірвання договору найму жилого приміщення у приватному житловому фонді на вимогу власника (наймодавця) не є порушенням закону про захист права власності. Власник не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у цьому праві. У даному ж разі він сам розпорядився майном на умовах, встановлених законом. Таке здійснення власником свого права відповідає ст. 19 Закону України «Про власність». Тому посилання лише на те, що позивач є власником жилого приміщення, який має охоронюване законом право володіння, користування і розпорядження належним йому майном, не може бути підставою для виселення наймача.
Не є підставою для виселення членів сім’ї (в тому числі колишніх) власника жилого будинку (квартири) сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи (осіб), оскільки їх право користування жилим приміщенням урегульовано житловим законодавством, згідно з яким ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч. З ст. 9 ЖК України).